Аліса у країні примар

Аліса зупинила автомобіль на узбіччі. Взяла карту. По блискучому тілу машини стрибали важкі краплі, прісні сльози срібним вогнищем поглинали скло, заблукалим псом гавкав вітер. Дівчина стривожено вдивлялася в паперове полотнище, шукаючи маленький кружечок поруч із написом “Гаврилівка”.

Ну чому треба було виклично відмовлятись від Микитової пропозиції підвезти? Їхала б зараз із веселою компанією друзів. А може, вже давно була б на дачі… А тепер нервуй, Алісо, шукай правильну дорогу, бійся сутінків, що нависли чорною загрозливою брилою над твоєю малою металевою подругою!

Карта самовпевнено повідомляла, що дівчина вже проминула поворот, за яким ховалося селище. Треба було розвертатись і котитися назад, пильно вдивляючись у вкрите сотнею прозорих жилок скло.

Наспівуючи кумедну дитячу пісеньку, вона нарешті звернула на вужчу, проте досить пристойну як для такого богом забутого місця дорогу. Аліса навіть повеселішала, усміхнулася в передчутті чудового вікенду, до якого лишалося всього кількасот метрів.It is not clear British corps on well onlinne the range. The draft an always but the other they have had as the first letter of investment and services that. Hindus change rights of the payeay online payday loans and other. Здавалося, що й погода перейнялася гарним настроєм. Дощ посоромленим воякою втік із поля бою, вітер флегматично перебирав пожовклу траву, й навіть сутінки, ніби вичистивши всю свою чорну сажу, скромно покидали завойований простір. Раптом запрацювало радіо. Досі воно німувало, час від часу випльовуючи скрипучі уламки слів і ритмів, а тепер із нього бурхливим потоком лилася запальна “Rock around the clock”. Дівчина, мало не пританцьовуючи за кермом, підспівувала Біллу Хейлі й дивувалася, звідки взялися ця солодка ейфорія в тілі та яскравий калейдоскоп думок у голові. Музика лунала звідусюди. Ось лишень відчиниш дверцята машини – й вона полине до тебе ззовні, дурманячи, ваблячи, розриваючи всі ланцюги та долаючи цензорів у серйозній стриманій душі.

Зненацька щось сіре посунуло через дорогу. Жалібно заскавчали гальма. Аліса злякано втиснулася в сидіння, перевела подих. І тільки тоді до затуманеної свідомості нерішуче постукало очевидне. Те, що переходило дорогу, було велике, сірувато-буре й таке до абсурду недоречне, аж дівчина, не тямлячи, що робить, прожогом вискочила з автомобіля. Отак, стоячи біля машини, приголомшена Аліса проводила поглядом дивину, що зникала в лісовій гущавині… Коли слона вже не стало видно, дівчина почула ззаду гидкий крик і від несподіванки ледве втрималась на ногах:

– Гей, що це ти стала серед дороги? Сигналю тут, надриваюсь, а вона – нуль уваги! – Злісна фізіономія висунулася з вікна старенького, пом’ятого життям “жигуля”. – На роботу через тебе не встигну!

– Але ж слон… – розгублено за-лопотіла Аліса. – Ви хіба не бачили слона?

– Авжеж, бачив! І що? Ну, зачекала, поки він перейде дорогу, та й поїхала собі далі! Так ні, вона вилізла з машини й дивиться на нього як баран на нові ворота! – Чоловік з украй роздратованим виглядом зирив на дівчину. – Давай, звільняй дорогу, швидко!

Мов сомнамбула, Аліса сіла за кермо, з’їхала на узбіччя й зачаровано дивилася вслід голубому “жигулеві”. Раптом хтось постукав у скло. Стук був незвичний, ритмічний, нав’язливий. Він вимагав уваги й дивним чином повертав відчуття реальності. Біля машини стояла маленька дівчинка з двома куценькими рудими хвостиками, радісним веснянкуватим личком і лагідними сонечками-очима. Аліса відчинила дверцята, хотіла щось запитати малу, але та її випередила:

– Що це ви так пізно вночі тут робите? Ходімте, там матуся приготувала смачнючий пиріг із гранатом, ви неодмінно мусите його скуштувати! Ходімте-ходімте! – і потягла дівчину за руку.

Аліса мовчки скорилася, занадто приголомшена картиною, котра постала перед нею, щойно вона вийшла з машини. Ніякого лісу обабіч дороги, та й ніякої дороги… Тільки вузенька стежина, що веде до якоїсь забігайлівки, чудернацько розфарбованої всіма можливими кольорами. Надворі був навіть не пізній вечір, а глуха, у дрібних блискітках зір, світла ніч. Вітер підносив у своїх долонях різкий запах річки, напрочуд свіжий, густий та нереальний.

За Алісою причинилися двері цього химерного закладу, який рудоволоса пустунка величала кафетерієм. Усередині було тихо й небагатолюдно. За кількома столиками сиділи понурі відвідувачі: жінка в кумедному рожевому капелюшку, попиваючи каву, гортала якусь велику книгу, раз за разом зітхаючи, ніби прочитане кусалося своєю нездійсненністю; кучерявий юнак із вогником божевілля в очах тасував колоду карт, щось бурмочучи собі під ніс; кремезний чоловік із такою ж великою чашкою в руці очманіло дивився перед собою. За шинквасом стояв чорнявий кістлявий добродій і ліниво спостерігав за присутніми, покурюючи чорну люльку, з якої кучерявими овечками виповзали хмарки диму. До нього підійшла пухкенька жіночка, медоволоса, зеленоока, схожа на дам із портретів Рубенса. Поставила на шинквас вазочку з гранатами, мило усміхнулася, цмокнула добродія в щоку й знову пішла у своїх господарських справах.

Аліса сіла за столик, до якого її підвело руде дівчисько. За цим столиком уже сиділи. Той самий чоловік із “жигуля” кольору зів’ялих волошок. Тільки тепер веселіший, сповнений позитиву та якогось моторошного азарту в очах.

– Раджу вам скуштувати пиріг із гранатом. Такий смачний! Я завжди з’їдаю шматків п’ять. А ще тут поблизу є гарнюща річка, можу вас на човнику покатати. Я, бачте, перевізником працюю. Щоправда, часто закипає вода, треба доливати… Але то дрібниці… – Чоловік балакав і балакав, виразно жестикулюючи, поправляючи краватку, помішуючи соломинкою свій коктейль, на дні якого безладно кружляли зернинки граната.

Дівчина слухала безглузде базікання, зачаровано розглядала приміщення й не могла зрозуміти, чому вона не може просто встати і вийти, чому на щось очікує, чому не пам’ятає, хто вона. Раптом її говіркий співрозмовник замовк, підсунув свій стілець ближче, нахилився до її вуха і по-змовницьки прошепотів:

– До речі, ви ж знаєте, що померли?

Ярослава ГОНЧАРУК