Марко

Faberlic косметика. Отзывы .

Марко сидів на березі річки, курив цигарку, час від часу спльовуючи у воду, й міркував про сенс життя. Часу було вдосталь, тож він, не вагаючись, подумки поринав у найтемніші кутки беззмістовного людського існування.

“Чому воно так? – думав він. – Чому геніальні, такі, як я, люди не мають інколи ні копійки в кишені, тоді як у придуркуватих мажорів грошей хоч бери й багаття розпалюй? Де ж, блін, справедливість…”

Укотре затягнувшись, Марко сплюнув у річку з такою ненавистю й люттю, що аж булькнуло.

– Жизнь – маліна, хрєнова і длінна.

Як і будь-кого іншого, думки про буття навідували Марка часто. Надто ж коли якийсь задум гасне перед самим його втіленням, наче кинутий в унітаз недопалок, а особливо прикро, що майже завжди знайдеться той, хто на нього зверху ще й накакає.

Не в кайф було Маркові дихати на цьому світі, можна було б чимало розповідати про всі ті трагедії й негаразди, котрі постійно йшли пліч-о-пліч із ним. Починаючи з того, що назвали його на честь дідового собаки. Так сталося, що пес Марко героїчно врятував життя Прокопові Охрімовичу після народження внука, вибивши стограмову чарку самогону з його руки. Тоді ж бо, коли охочий залитись горілкою дідусь пішов до туалету діставати заначку, йому стало зле. Як казали лікарі, у Прокопа був передінсультний стан і якби, не доведи Господи, він вихилив ту чарчину, то стався б йому піпець. Ото на честь рятівника й назвали беззахисне маля.

Марко закинув руки за голову й приліг на травичку. Поглядом і помислами він перенісся кудись туди, до хмаринок, у безкінечність спокою та душевного полегшення. Його очі почали поволі злипатись, він би от-от заснув, але…

– Ку-ку, – почулося над головою.

Це була Майя – донедавна Маркова дівчина. Хлопця тіпонуло, наче від електричного удару.

– Якого біса! – звів він погляд. – Ага… Я вже й забув про нашу зустріч. Оце лежу і думаю: чого мене сюди принесло? Тобі, блін, годинник подарувати, чи шо?

Дівчина невинно втупилася в землю.

– Ну, трошки затрималась.

– Трошки! В мене зад уже занімів тут сидіти.

Марко звівся, розім’явся, прикурив і завмер, дивлячись на Майю.

– Ну, розкажи щось, – вів далі, – порадуй пацана.

Але та мовчала, мов партизанка.

– Ти скажеш хоч слово, а то мене вже дістав цей мороз! Тобі заціпило, чи шо?

Не дивлячись Маркові у вічі, Майя промовила:

– Я… вагітна.

Бідний парубок від цих слів не втримав цигарку між пальцями, й вона впала, приречена на природну смерть. Більше того, він на хвилину забув, як дихати, всім його умовним і безумовним рефлексам було не до того. Вся центральна нервова система намагалася в’їхати в почуте.

– Як це? – все ж пролунало десь із його нутрощів.

– Ну, пам’ятаєш, ми до іспитів готувались?

Марко вже не зважав на слова дівчини. Інстинкти, як і в кожній небезпечній ситуації, підказували…

Автор: Юрій ПЕТРОВ