Оповідання: Бессонов

v-dreams.ru .

Я тепер майже нічого не пригадую з тієї весни, а колись же могла за датами перерахувати всі наші зустрічі (було їх усього п’ятдесят дві чи п’ятдесят три)… Після того чимало всілякого сталося – надто багато нашарувань, а ми ж знаємо, що нічого нікуди не зникає й нічого ми не забуваємо, тільки пофігіваємо…

Того дня я вперше вбрала пошиту мамою чорну блузку (тканина “під шкіру”; якщо вам цікаво, я ношу її й досі). Я не збиралася йти на дискотеку, бо постановила собі до першого травня не відвідувати те місце. Я тоді багато чого собі постановляла. Мені це було в прикол. Особливо в прикол було комусь казати: “Я собі постановила до першого травня не ходити в “Орфей””. Я взагалі була серйозна дівчина.

Ми з подругами любили збиратися й співати “Ветер надежды”, “Восемнадцать мне уже”, “Видели ночь, гуляли всю ночь до утра”. Всі ці пісні були популярні в нашому “Орфеї”, тільки дівчата туди у квітні ходили, а я ні.

Але того дня мені необхідно було піти. Бо я знала, що там є він. І знала, що він сподівається побачити там мене. І я пішла. Вдягла свою новоспечену чорну блузку, джинси й білі кросівки (тоді на дискотеки всі ходили так або майже так) – і полетіла.

Виявилося, що він зовсім не сподівався мене там побачити. Бо одна моя подруга відкликала мене в хол і сказала, що він обіймав за талію мою однокласницю. Для мене це був шок. Звичайно, я б мала здогадуватися, що він періодично може обіймати Віку за талію. Недарма ж вони весь лютий просиділи за сусідніми партами (він – за нею), і він на всіх уроках пестив її довге волосся. Той лютий був часом моїх внутрішніх змін, тих змін, які зазвичай настають десь у чотирнадцять років… Я приходила зі школи додому й цілими днями лежала і дивилася в стелю. Однак у березні він уже не пестив її волосся, і я… Я забула всі образи.

Отож тоді, в “Орфеї”, вирішила на зло йому познайомитися з Бессоновим. О Бессонов, ти світло й темінь моєї юності, ти – невимовний біль моєї юності, ти – мої сльози, мої вірші, мій “Ветер надежды”, зразки моїх вступних завдань до вузу, врешті-решт.

Бессонова я запримітила за два тижні до того на конкурсі “Історія рідного міста” (такі конкурси – улюблена фішка нашого райвно). Вчителі сказали своїм учням, аби ті прийшли дивитися на це змагання, тоді їм поставлять з історії кілька дванадцяток. Як учителі вмовляли йти на конкурс самих гравців, я ліпше не розповідатиму. Краще розповім, що перед тим, як іти туди, я помила голову і внаслідок цієї процедури моє волосся стирчало в різні боки. Те, що стирчало, я відчикрижила. Хоча, здається, це не вельми допомогло. Тож я вирішила менше дивитися в дзеркало.

Серед глядачів я помітила дуже гарного хлопця – чорнявого, з волоссям до плечей. Я давно чула про красеня Бессонова, а тепер доля подарувала мені щастя його побачити.

Отже, в “Орфеї”, крім нього, був іще й Бессонов. Я сказала своїй приятельці, що залюбки познайомилася б із ним. Я й не думала, що Машка вирішує проблеми так оперативно! Вона рознюхала, що він – друг її однокласника. Про все було домовлено: Бессонов мав запросити мене на “мєдляк”.

Коли почалася Земфірина пісня “Вороны-москвички” (між іншим, я добре граю цю пісню на гітарі), він підійшов і зі словами “можно пригласить?” обійняв мене за талію (так усі танцювали: хлопець тримає руки в дівчини на талії, а дівчина – у хлопця на плечах). Ми танцювали, а він чомусь ніц не запитував. Я взяла ініціативу в свої руки.

– Тебе нравится Земфира?

Він відповів, що її не слухає, проте не гидує. А взагалі слухає реп. Зараз я думаю, він погано уявляв, що таке реп, бо якби уявляв, то ніколи не сказав би, що його слухає. Такі хлопці не можуть слухати реп.

Певно, він вирішив, що знайомство варто розпочинати все-таки не з Земфіри, й запитав, як мене звати. Я була Настя, а він Віктор (про роль у моєму житті хлопців з таким ім’ям і взагалі про імена на “в” я розповім якось іншим разом). З’ясувалося (для нього), що я навчаюсь у дев’ятій школі.

– С Инкой?

– Нет, с Олькой.

Він не знав, хто така Олька, але ж я не винна: Олька постійно мені тринділа, що вони знайомі!

Одне слово, наступного дня я зустріла у школі Машку, й вона мені повідомила: її однокласник оголосив, що я сподобалася Бессонову. Я не вірила своїм вухам. Позаяк зі щирістю проблем ніколи не мала, то, недовго думаючи, написала Мудрикові (Машчиному однокласникові) записку: “Валера, я не верю, что понравилась Безсонову” (незважаючи на те, що спілкувалася з приятелями я тоді російською (тепер розмірковую: навіщо?), я все-таки добре знала правило української мови про написання префіксів роз- та без-).

Через урок я отримала відповідь: “Дорогая Настюшка! Ты нравишься Бесу (честное слово). Он просил меня, чтобы я спросил тебя, когда у тебя будет свободное время, чтобы встретиться с ним”.

Через Мудрика ми домовилися зустрітись у суботу о шостій вечора біля “Орфея”.

А паралельно з цим я весь той тиждень іще думала про нього – отого, заради кого було заварено всю катавасію. Чи не ображається він на мене за те, що я познайомилася з Бессоновим? Я ж усе-таки кохаю його, і мені потрібен тільки він! Він, вочевидь, не ображався і, підозрюю, не знав нічого ні про мою образу, ні про моє знайомство з Бессоновим. А якщо й знав, то вже точно тим усім не переймався.

Двадцять першого квітня я прийшла додому раніше й почала готуватися до побачення. Випрала свою кофтинку (в результаті довелося йти в напівмокрій), сумнівалася ще, чи мити голову, й таки не помила (тепер, ідучи на побачення, завжди мию). Хвилювалася. Сяк-так нафарбувалася (взагалі-то я не фарбуюсь). До мене мали зайти дівчата.

Ми довго думали, чи мені йти самій на побачення, чи брати з собою дівчат. Що як він не прийде вчасно, то що, я буду сама там стояти? А з іншого боку, це якось тупо. Було вирішено, що я чекатиму біля торгового центру, поки вони перевірять “наявність його присутності”. І тоді підійду, якщо він, звісно, є. Однак усе сталося не так, як передбачали. Він стояв біля “Орфея” з Мудриком. І вони, між іншим, побачили дівчат. Оскільки він був не сам, то дівчата сказали, що я теж маю йти не сама! Ми вирушили втрьох. Підійшли, привіталися (я зробила якомога байдужіший вигляд, наче мені на нього було абсолютно начхати). Відійшли й розмовляли з дівчатами, підійшли ще якісь, ми базарили з ними. Врешті-решт Бессонов (світло й темінь моєї юності) сказав, що вони “пойдут к одному пацану и скоро придут”. Я взагалі людина делікатна і завжди всіх розумію. Тоді я теж зрозуміла (адже йому конче треба було піти до одного пацана), тому сказала байдужим голосом: “Ага. Хорошо”.

Вони повернулися, коли півдискотеки вже минуло. Він, звісно ж, мав запросити мене на “мєдляк” (існує така негласна домовленість: коли хлопець і дівчина мають почати зустрічатися, то він її запрошує на повільний танець, а вона чекає на цю радісну мить, бо під час “мєдляка” нарешті розпочнеться спілкування). На перший “мєдляк” він мене не запросив. Однак запросив на другий. Тільки спілкування все одно не почалось. Я не хотіла повторювати тієї помилки, яку зробила першого тижня, коли ми знайомилися (ну, типу ж хлопець має перший починати розмову; ще подумає, ніби я якась необізнана, вперше знайомлюся з хлопцем!), а він чомусь нічого не казав. На тому все й закінчилося.

А втім… На тому все почалося. Наступного дня я зрозуміла, що якщо не побачу його ніколи в житті (а скидалося приблизно на те), то помру. Однак, шановні, цього не сталося. А знаєте чому? Бо я його таки побачила. Наступної суботи в “Орфеї”. Думаю, він теж мене бачив. Отак і жили. Бачили одне одного щотижня на дискотеці. Почалося літо. І закінчилось літо. З вересня я вже мало ходила на дискотеку. Я постановила собі, що ходитиму туди раз на два місяці.

Потім я наважилася попросити його зразки минулорічних вступних завдань до вузу (він був дуже розумний, один із найрозумніших хлопців у нашому місті; о, ми були б із ним незлецькою парою!), і так розпочалося наше спілкування без посередників. Він до того вузу влітку не вступив. Я – через рік – вступила.

Нині я щовечора повертаюся в квартиру, де на мене чекає мій чоловік – Віктор Бессонов.

***
Я пожартувала. Зараз я збираюся на побачення з його нездійсненим однокурсником. І не кличу з собою дівчат. Іду сама. У мене було багато побачень, і я вже їх не лякаюся. На побачення вдягаю тільки сухий одяг і перед тим мию волосся.

З Бессоновим ми ніколи не були разом. І слава Богу.

Анастасія ЛЕВКОВА