Оповідання: Ефемериди

Лестница из Бетона Бетонные лестницы. .

Казковим принцом Оля ніколи не марила. Казки були не для неї. То більше, що мала принца живого, справжнього. Він, щоправда, про те не відав. Ходили до однієї школи, мешкали в одному будинку, а він і не підозрював…

Вона кохала його завжди. Принаймні була в тому глибоко переконана. Скільки себе пам’ятає, знала, що має належати йому, а він їй. На все була готова заради Ярослава, от тільки Ярослав не помічав її впритул. Та кого він узагалі помічав, замріяний, відсторонений… Хоч як вона перед ним викаблучувалась, хоч як пхалася в очі… “Привіт – привіт!” – і все. А вона виростала з веселеньких дівчачих спідничок, вона дорослішала, вона по вінця сповнилась почуттями, й самих лише “привітів” їй уже було замало…

І тоді Христинка, найкраща подруга, від якої не було секретів, стукнула кулачком у не по-дитячому заокруглене колінце й заявила, що справу слід брати у свої надійні жіночі руки. Якось вона виникла на Олиному порозі з оберемком газет, кинула їх на стіл і категоричним тоном прорекла:

– У наш час не варто покладатися на випадок! Нині випадок треба організовувати самим! Якщо гора не йде до Магомета… Шукай! У газетах були всуціль магія, чаклунство й ворожіння. Христинка розділила оберемок на дві кучугурки, поставила на Олин магнітофон свою улюблену касету гурту “Тату”, й вони заглибились у читання.

– Як тобі ось це? – мовила Христинка за якийсь час.

– Як приворожити коханого.

Старовинний і, як обіцялося, безвідмовний спосіб видавався простим і доступним. Свічка, місячне світло, портрет коханого, його волосина, заклинання…

– Наче нічого, – стенула плечима Оля. – Давай спробуємо.

Фото Ярослава мала, волосину – теж (пляшку “бренді-коли” його сусідці по парті – і справу зроблено).

Оля хвилювалась, її долоні тремтіли, й вона збивалась, вимовляючи магічні слова.

– Зберися, горе ти моє! – підбадьорювала її Христинка.

– Згори, день, згори, ніч, зійди… зійди…

– Пріч!

– Зійди пріч, воском свіч… Приголуб і поверни… приверни…

– На чотири…

– На чотири сторони… Займись, любов, займись, любов… Займись, любов…

Христинка притримувала тремтячі Олині руки, і так вони разом опускали волосину в полум’я свічки, що беззахисним крихітним метеликом блимало в нашорошеній темряві кімнати…

– Привіт, – сказала Оля Ярославові наступного дня.

– Привіт, – відказав Ярослав.

Як і раніше. Як і завжди. Як і мільйон разів до того. Не подіяло…

– Що я взнала! – прибігла захекана Христинка. – Його предки на два дні від’їжджають! Давай до Ярика. Це шанс. Ні, це збувається заклинання! Це сама доля йде тобі назустріч!

Оля боялась. Оля соромилась. Але пішла. Вона ж знала, що однаково належатиме йому.

– Можна до тебе?

– Чому ні? Заходь.

– Тут так класно! А це що за агрегати?

– Агрегати! Це астрономічні прилади. Якщо цікаво, можу розказати докладніше.

– А це?

– А це зоряні карти.

Всі знали, що мовчазний, не по літах розсудливий Ярослав має чудернацьке й зовсім непрактичне, як на нинішні часи, захоплення – астрономію. На столі в його кімнаті стояли якісь незнайомі дівчині прилади, лежали змережені цифрами й формулами таблиці, на стінах висіли таємничі зоряні карти, біля вікна, на високій саморобній тринозі було закріплено потужний бінокль.

– І ти в цьому шариш?

Олин голос повнився захватом і повагою.

– Я цим живу! Зорі – знаєш, як це цікаво! Дивись, оце Сиріус – найяскравіша зірка. До нього два і сім десятих парсека. А найближча до нас зірка, крім сонця, – Альфа Центавра. Ось вона. Всього чотири з лишком світлових роки. Це Алголь, “око” Медузи. Якщо уважно придивитись, можна помітити, як воно підморгує. А ось тут, бачиш, сузір’я. Ось Північна Корона, моє улюблене. Правда, гарне? Оці лінії – шлях небесних світил.

– А ці?

Деякі лінії закінчувались пунктиром.

– Це шлях, який небесні тіла ще не пройшли, але пройдуть у майбутньому, згідно з розрахунками вчених, – ефемериди.

– А де сузір’я Водолія? Я – Водолій.

– Ось.

– Гм… Якесь воно не дуже…

– Чому ж… Гарне сузір’я…

Вони стояли поруч, зовсім близько одне від одного, й це відчуття, відчуття близькості, наповнювало Олю щасливим трепетом. “Але ж який він смішний, – думала вона, – нерішучий. Обійняв би, спробував поцілувати. Так ні – все зорі та зорі… Он Леван – той би не стояв, його лапи вже б…”

– А чому ти не питаєш, чого я прийшла?

– Та… А чого?

– А так! – торкнулась Оля пальчиком його грудей.

Він узяв її долоню в свою, і Олі здалося, що вона злетіла.

– Ти гарна.

– Як Північна Корона?

– Я надіну її на тебе.

– Ти смішний…

Він зробив незґрабну спробу її поцілувати, а вона показала, як треба. Вона вміла. Удвох вони летіли до зірок.

– А чому ти не кажеш, що любиш?

– Ну… люблю.

– Як зорі?

– Як зорі.

– Зорі далеко, а я ось…

– Далеко… – зітхнув Ярослав. – Але їх можна наблизити!

Раптом він відсторонився, відійшов у кут кімнати, озирнувся:

– Телескоп, ось що мені треба! Без телескопа все це, – він обвів рукою кімнату, – не те! Розумієш, я багато чого не бачу! От завтра, наприклад, буде цікаве проходження…

– Повтори.

– Що?

– Що любиш.

– Звичайно! А хороший телескоп коштує не менше трьохсот доларів! Де я візьму такі гроші?

– А якби я подарувала тобі телескоп?

– Ти?.. Господи, та я б усе життя носив тебе на руках!

Оля наблизилась і знову показала, як цілуються. І пішла. Ярослав не проводжав, сьогодні ще збирався поспостерігати кульове скупчення…

“Який він цікавий, – думала Оля. – Який несхожий на інших хлопців. Який… чистий. Що для нього ця мізерна земна метушня? Для нього важать тільки зорі, тільки Всесвіт…” Ну, іще, може, вона. Треба на це сподіватися, треба стати для нього потрібною. Телескоп… Оля знала, що робити.

Побачивши, хто до нього завітав, Леван запитально звів брову:

– Ну і?..

– Тільки так, – заявила Оля з порога, – мені треба триста баксів. Не менше!

– Про що мова! – розплився в усмішці Леван. – Для тебе, моя кізочко, синові гір нічого не шкода!

Оля зціпила зуби, заплющила очі й наказала собі відключитись. “Це як запломбувати зуба, – переконувала себе. – Треба просто вчепитися руками в поруччя крісла й потерпіти”. Слизьке Леванове тіло відгонило якимось неприємним запахом, але вона цього майже не помічала. “Просто потерпіти…” Оля думала про Ярослава, про те, як він носитиме її на руках…

– Ось, – простягнув Леван їй десятку.

– Ти що!?

– Бери і линяй звідси, шалава! Наче я розцінок не знаю!

– Ти ж обіцяв…

– Бери! А то взагалі без трусів вилетиш!

– Ах ти козел!

Леван її вдарив. І ще раз. Із квартири її було вишпурено, як собаку: без грошей, із розірваною кофтинкою й помітним посинінням під оком.

– Нічого, – сплюнула Оля на сходи згусток рожевої кров’янистої слини. – Нічого, Ярчику… Нічого…

Додому Оля вирішила не повертатись.

Автострада гуділа безупинно, й Олі не довелось довго голосувати. Велетенська розмальована фура загальмувала так елегантно, що дверцята кабіни опинились якраз навпроти.

– Куди?

– Взагалі-то…

– Ясно! Заскакуй!

Молодий симпатичний дальнобійник усміхнувся широкою гагарінською усмішкою.

– Щастить мені сьогодні! І завантажився вдало, і ось…

– Мені потрібні гроші…

– А кому не потрібні? – засміявся водій. – Що ж, тоді не гаймо часу.

Прокотивши кількасот метрів, фура з’їхала на узбіччя. “Власне, він нічим не гірший за Левана, – подумала Оля. – Навіть кращий!” Толик, так назвався балакучий водій, впорався швидко.
– Довго вдома з жінкою борюкатимусь, а тепер ніколи! – заторохтів він, коли фура знову рушила. – Вовка ноги годують! Хочеш капусти підшаткувати? Давай так: мене обслуговуватимеш за їжу й за дах, а я вже буду тебе іншим пацанам скидати. Так безпечніше. А то саму й обчистити можуть, і пришити. Лади?

Оля погодилася…

За Дніпропетровськом, на березі тихої, порослої очеретами Самари, зібралися на ночівлю кілька десятків дальнобійників. Минуло вже два тижні як Оля працювала на трасі, мешкаючи в комфортабельній кабіні Толикової фури й пересідаючи до інших водіїв лише для роботи. “Господар” турбував її нечасто, стягуючи “квартплату” завше похапцем; решту часу Толик жартував, розповідав анекдоти й водійські байки і навіть співав. Олю він рекомендував знайомим (та й незнайомим також) водіям як неперевершену майстриню своєї справи, і в її дешевенькій, подарованій кимось із водіїв сумочці накопичилась уже пристойна сума. Саме сьогодні, за її підрахунками, ця сума мала заокруглитись до бажаних трьохсот доларів.

Оля вже відпрацювала в кількох кабінах, повечеряла у веселій компанії дальнобійників і, стрельнувши в котрогось цигарку, відійшла до річки.

Споночіло. Вдалині, за очеретами, вгадувалось тихе непорушне водне плесо. В ньому відбивалися зірки, й Оля подумала про Ярослава. Як він там, чи не забув? Ярик щасливий: дивиться собі на небо й не бачить земної багнюки. Нічого, нехай. Саме таким вона його любить. Так вони й житимуть. Разом. Він працюватиме, милуватиметься своїми зорями, а вона його захищатиме. Від неприємностей, від бруду. Вона зуміє. А він нехай залишається таким, чистим. Як небо…

Ззаду почулося чиєсь сопіння. Оля озирнулась. У темній постаті, що топталася за кілька кроків од неї, впізнала лисуватого, середніх літ водія, котрий відгукувався на не вельми милозвучне прізвисько Чалдон. Сьогодні вона вже побувала у нього в кабіні.

– Чого тобі?

– Ходім… Іще раз…

Він дивився на неї байдужими очима.

– А подужаєш?

– Ходім!

Оля зітхнула. Що ж, чим швидше вона заробить гроші… Двигун Чалдонової фури тихо, заспокійливо туркотів. Господар відчинив дверцята.

– Залазь.

У кабіні Оля почала роздягатися. Коли на дівчині вже нічого не було, Чалдон незграбно поліз до неї з водійського місця. І раптом із купки її одягу вихопив сумочку.

– Ану віддай, здихляк!

– Пішла на фіґ, плечуха! Ще собі заробиш!

– Віддай!

Він ударив її в обличчя. Олин рот миттю наповнився кров’ю. Вона затулила чоло руками, а Чалдон тим часом відчинив дверцята й безжально, ногою, виштовхнув Олю надвір. Вона сильно, з усього льоту, вдарилася голим тілом об асфальт, але болю тієї миті не відчула. Гроші!

– Стій! – вигукнула вона, намагаючись підвестися, та фура вже рушила з місця й, набираючи хід, покотила до виїзду на трасу. З вікна кабіни полетів у ніч її одяг. Підібравши лахміття, навіть не одягаючись, Оля кинулася до Толика, що спокійно дрімав у кабіні.

– Толику! Милий, хороший, рідненький! Рятуй, виручай! Чалдон! Він украв мої гроші! Толечко! Дожени його, благаю! Я що хочеш для тебе зроблю, тільки дожени! В цих доларах – усе моє життя!

Отямившись від сну, Толик не зразу второпав, чого хоче від нього зовсім гола, розкуйовджена й обдерта “квартирантка”.

– Ну давай, ну поїхали, ну будь ласка!

– Та зачекай ти! Помовч! Чалдон? Чалдон, звісно, скотина, це всі знають, але гнатися за ним стрімголов… Він що, Шумахер? У нього вантаж на Маріуполь, я знаю. – Толик дістав цигарку, закурив. – Мені, в принципі, теж у той бік. Ех, Олько! Що ж, поїдемо за Чалдоном. Чалдонові кожен радий насолити: сволота ще та! Тільки так: я тебе везу, а стосунки ти з ним сама з’ясовуєш. Мені у ваші діла встрягати нічого. Лади?

Оля кивнула.

– Та вдягнися ж ти нарешті!

Чалдона вони наздогнали на стоянці біля якоїсь заправки вже під ранок.

– Ось він, – сказав Толик і звернув на бокову дорогу. – Ну, далі твої проблеми, йди. Я тут почекаю.

– Бувай, Толику. Якщо у мене вийде, я вже до тебе не вернуся. Класний ти чувак. Прощавай!
Оля зіскочила з підніжки й попрямувала до заправки.

Чалдон розмотував шланг – збирався підкачувати колеса. Він саме нагнувся, щоб перевірити тиск, коли на його плюгаву голову впала цеглина… Не кваплячись, Оля залізла до кабіни, знайшла сумочку (гроші були на місці), знайшла Чалдонове портмоне й додала до своїх грошей кілька купюр, так що загальна сума сягнула трьохсот доларів.

– Це з тебе, гад, компенсація за моральну шкоду!..

Першими Олю зустріли Галюня й Валюня – сестрички-близнючки, які завжди знали все й про всіх.

– Ой, Олько! – вигукнула Валюня. – Де ти пропадала? Тебе всі шукають!

– Ой, Олько, – підхопила Валюня, – а Христинка знаєш із ким шуримури закрутила? З Ярославом!

– Що?..

Оля аж хитнулася.

Вони саме були удвох. Двері відчинив Ярослав, й одразу ж з-за його спини визирнула Христинка. Мить Ярослав дивився на Олю відсутнім поглядом, а потім розгублено мовив:

– Привіт…

Певно, він думав про зорі.

– Олька! – радісно вигукнула Христинка. – Де тебе носило? Та заходь же!

Оля так і стояла на порозі.

– Ти вибач, – знітилася Христинка. – Розумієш, мабуть, і мене закляття тоді торкнуло… А ти сама винна! Якби в тебе не трусилися руки!..

З кімнати позад неї долинала пісня “Тату”.

Оля розтулила долоню, в якій виявилась туга, скручена трубочкою пачка темно-зелених купюр.

– На! – простягла вона трубочку Ярославу. – Купиш собі телескоп!

Олексій ГАНЗЕНКО