Оповідання: Ворон

Ранок першого січня – дуже особливий ранок. Самі розумієте чому. Надворі – ні машин, ані людей. Рідкісні сміливці долітають до середини вулиці. Вони пом’яті й розслаблені. Вони мляво вживають ядерну жуйку та бюджетне пиво, а потім починають непростий рух – далі, у щасливий новий рік…

Вигулюю собачку – а що вдієш? Свято не свято, а собачку вигуляти треба. Вона не хоче на набережну, що всипана брудною сухозліткою і тхне вчорашніми феєрверками та блювотиною, вона хоче на свіже повітря, на простір. Що робити – йдемо через міст за річку, до парку Перемоги.

Дивні персонажі трапляються вже на мосту: загадкова дама із залишками макіяжу та нічних чар на обличчі, замислений чоловік із розстібнутою ширінькою й рештками свіжого лайна на куртці, пара очманілих велосипедистів у трусах і майках – це в новорічний мороз…

Мороз і сонце – чудовий перший день нового року. В парку теж є люди, навіть більше, ніж можна було уявити. Такі ж, як я, водії собачок. Шукачі порожніх пляшок і пригод. Матусі з малечею. Червонопикі чоловіки-фізкультурники. Он той особливо хороший: він не шукає легких шляхів на паркових алеях – великими стрибками продирається крізь чагарі, ламає очерет, кущі, з гарчанням видряпується на дерева, розгойдується на товстих гілках, із вивертом іде на приземлення… Тарзан? Мамо рідна – на ремені в незнайомця теліпається величезний ніж… Рембо!

Ходімо, собачко, погуляймо ліпше в іншому місці – далі, на пустельний берег Стрілки. Втім, і тут повно народу – такого ж, у принципі, самого. Мляві фізкультурники висять на рештках спортивних споруд. Аж раптом – овва! – знайоме гарчання, з кущів просто на перекладину вистрибує Рембо. Є сенс швиденько рушати далі.

З піску стирчить самотній… прикордонний стовп. На ньому фанерний прапорець із написом “кордон пляжу”. Як заведено поводитися в такому офіційному місці, я не знаю. Треба хоч підгледіти, що тут роблять інші. Вони п’ють і трохи закусюють. Група молоді середнього віку розташувалася ліворуч од прикордонного стовпа – пляжна лавка густо заставлена пляшками й закускою. Праворуч від нього – чоловік аскетично п’є пиво з горла.

І великий чорний птах, просто-таки велетенський.

Це ворон. Котрий, як відомо, не чоловік і навіть не близький родич вороні. В неї, у ворони, й чоловік – ворона, а воронові й дружина – ворон. О нетрі орнітологічного шлюбу! Був той ворон хлопчиком чи дівчинкою – не знаю і не треба. Птах дуже гарний і фантастично нахабний. Можливо, зовсім ручний, а можливо, зовсім… п’яний.

Завбільшки ворон із великого півня. Блискуче, як антрацит, пір’я, всевидюще чорне око, могутні пазуристі лапи, міцний здоровенний дзьоб плюс недобра, майже містична репутація – все це, як мінімум, викликає повагу. З таким птахом краще не жартувати. Проте він собі може дозволити все що заманеться.

Цього разу йому заманулося пива, – саме на пивного аскета поклав він своє хитре око. А точніше – на його пляшку. Мов чорний пес, ходив за дядьком слід у слід і безсоромно жебрав, хапаючи його дзьобом за штани. Довелося боронитись від нахаби підручною пляшкою, звідки, ясна річ, у запалі боротьби вилилося трохи пива…

Чого ворон і прагнув. Він почав жадібно збирати пивні краплі разом із піском! Аскет одразу сильно перейнявся – навіть пташку сушить після вчорашнього! – й поділився. Ворон ловив дзьобом пивну цівку з пляшки, як справжній алкаш. На таке рідкісне видовище підтяглася групка, що похмелялася поруч. Птахові щедро запропонували закусити оселедцем у маринаді. Ворон не відмовився, він вибирав із пластикової миски шматки більші й жирніші, відлітав у припляжні зарості й там без поспіху споживав. Але в руки не давався, та й скільки ж це треба випити, щоб намагатись погладити такого монстра!

– Може, йому налити “Немирова”? – здогадалася жаліслива дівчина.

Хлопці метнулись до поліетиленового пакета. Що там далі було, дізнатись мені вже не судилося: ззаду почулося знайоме тихе гарчання, й повз мене до річки промайнув Рембо, лишаючи за собою в повітрі шлейф міцного поту. Нам із собачкою чомусь одразу захотілося додому. Останнє сильнє враження – погляд уже з мосту – справило видовище: Рембо, що роздягався. Під спортивним костюмом у нього виявилися велосипедні шорти й чомусь безліч еластичних бинтів на всіх згинах рук і ніг. Він нагадував дивну мумію, яка розвернулася, звільнилась від своїх бинтівонуч і… попливла, розтинаючи крижану кашу Інгула! Моя собачка жалісно заскиглила й сильно потягла додому…

Знову мороз і сонце, знову чудовий день, уже на Різдво, після похмурого тижня щільного застілля. Знову йдемо з собачкою до парку Перемоги. Дежавю?.. Та інгульський берег цнотливо тихий. Ні людей, ані птахів. Перший ранок після – чи то створення світу, чи то кінця світу. Лишилися тільки ми з собачкою… На прибережній смузі, одразу за прикордонним стовпом, – жалюгідна купка чорного пір’я. Воно намокле й не блищить. То що ж це взагалі було таке?!

Ірина НЕЖИГАЙ